Ми вже розглянули деякі фізичні-нейтронно-фізичні аспекти роботи реактора, які пов'язані з додаванням в активну зону більше холодних (більше щільних) порцій газоподібного робочого тіла. Найбільш важливою проблемою роботи реактора при малих витратах і низькому тиску робочого тіла (наприклад, у процесі запуску) є запобігання влучення в активну зону робочого тіла в рідкій фазі, тобто забезпечення роботи реактора при критичному тиску й при задросселированном плині теплоносія в соплі.

Це можна здійснити тільки шляхом нагрівання рідкого робочого тіла і його попереднього випару в якому-небудь джерелі тепла. Єдиним доступним джерелом тепла є матеріал елементів, розташованих на шляху проходження теплоносія від насосної установки до активної зони (магістралей, клапанів, корпуса реактора, сопла, відбивача), у якому акумульована теплова енергія.

Однак внаслідок обмеженості тепла, накопиченого за рахунок теплоємності цих елементів, процес збільшення потужності реактора до моменту, коли тепло випромінювання, що поглинається, від розподілів в активній зоні зможе забезпечити випар робочого тіла поза активною зоною, повинен бути відносно коротким (порядку декількох десятків секунд). Для найкращого регулювання на цьому етапі програму зміни основних параметрів варто задавати так, щоб збільшення температури в активній зоні визначало збільшення витрати робочого тіла з розрахунку гарантії його повного випару в процесі запуску.

При здійсненні цієї програми на перших етапах роботи система регулювання (стрижні) буде ефективно функціонувати, однак при високій температурі й середній потужності ефективність її дії буде поступово зменшуватися в міру росту тиску газоподібного робочого тіла. По досягненні розрахункового режиму роботи з повною потужністю робоче тіло буде значно впливати на реактивність.